Львів на відкритках (19 фото)

Пам\'ятник Леніну — пам\'ятник, що був у Львові на проспекті Свободи перед Оперним театром. Являв собою камерну напівфігуру на високому гранітному постаменті, що символізував трибуну. У червні 1941 року розпочалась підготовка до встановлення пам\'ятника В.Леніну. Серед проектантів було близько 10-ти скульпторів з Києва, Одеси і Львова (серед львів\'ян — Ю. Стажинський та М. Внук). Його мали завершити до 1942 р., але відкриття відбулося через 12 років. 20 січня 1952 р. пам\'ятник був відкритий перед входом до театру опери та балету у присутності 100 тисяч львів\'ян. Автором пам\'ятника був скульптор С.Меркуров, у здійсненні проекту брали участь архітектори В. Шарапенко та С. Француз. У 1959 році центральна вулиця міста отримала назву проспекту Леніна.1954 року художник Іван Прийдан написав картину «Відкриття пам\'ятника В. І. Леніну у Львові». Пам\'ятник знайшов відображення у віршах А. Шмигельського «Пам\'ятник Леніну у Львові» та О. Байгушева «На площади — Ленин». Цей пам\'ятник був демонтований з санкції місцевої влади 14 вересня 1990 року у присутності понад 50 тисяч громадян. Бронзову фігуру було пізніше розплавлено і використано для спорудження у Львові пам\'ятника Жертвам комуністичних злочинів.

Львів. Головний вхід на Пагорб Слави. Архітектори Р. швецького-Винецкая, А. Натальченко. Пагорб Сла? Ви (укр. Пагорб Слави) - меморіал на честь російських воїнів, загиблих у 1914-1915 роках в Галичині і радянських воїнів, що брали участь у визволенні Львова в 1944 р.; знаходиться в східній частині Львова, біля Личаківського парку. В даний час меморіальний комплекс підпорядкований історико-культурному заповіднику «Личаківський цвинтар». Загальна площа 0,76 га, пам\'ятник садово-паркового мистецтва (з 1984), національний меморіал (з 2002 року). У 1914 році безіменний пустир на околиці міста за парками Личаківським і Погулянка був обраний для поховання понад п\'ять тисяч російських воїнів, загиблих у основному в ході Галицької битви і пізніше від ран і хвороб у львівських шпиталях. Тут знаходилися братські та індивідуальні могили, невелику ділянку з останками воїнів-мусульман. Кладовище було закладено під патронатом генерал-губернатора Галичини графа Г. А. Бобринського. Згодом на внески місцевого населення в центрі кладовища на гранітному постаменті був споруджений чотириметровий хрест з білого каменю. На урочистому відкритті пам\'ятника в квітні 1915 року прийшла понад 15 тисяч львів\'ян, в патріотичній маніфестації брали участь представники русофільських партій Галичини, вище православне духовенство, чиновники адміністрації Галицького генерал-губернаторства, підрозділи армії. Хресний хід пройшов від церкви святого Георгія. Архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський), який відав православними парафіями Галичини провів службу і вперше назвав це місце Холмом Слави. У 1917 році, вже після заняття Львова австро-угорськими військами, львівський живописець С.Копистінскій зобразив панораму Пагорба Слави з боку Личаківського кладовища на картині, яка тепер перебуває у Львівському історичному музеї. Стела полеглим російським воїнам Влада Польщі, яка зайняла галицькі землі після Першої світової війни, переслідували тих, хто відвідував кладовище російських воїнів. Все ж тут проводили богослужіння російські емігранти і русофіли. У середині 1920-х років львівський магістрат ухвалив перенести останки російських воїнів у віддалену частину Личаківського кладовища, куди також перенесли останки померлих російських військовополонених. До кінця 1936 на Пагорбі Слави залишився тільки пам\'ятник із меморіальною дошкою. У 1938 році міська влада офіційно заборонили відвідувати Пагорб Слави, а пам\'ятник знесли. У роки Великої Вітчизняної війни Пагорб Слави взагалі зрівняли з землею, а кладовище, де знаходилися перепоховані останки загиблих російських воїнів, було знищено. У 1952 на відновленому Пагорбі Слави на честь військовослужбовців російської армії, раніше похованих тут, встановили обеліск з сірого граніту.

Львів. Середньовічна частина міста. Праворуч - вежа-дзвіниця Корнякта. Архітектор П. Барбон. Ба? Шня Кореня? Кту - пам\'ятка архітектури у Львові (Україна), частина ансамблю Успенської церкви. Знаходиться на вулиці Підвальній, 9. Вежа побудована як дзвіниця Успенської церкви, виконувала роль оборонної вежі під час облоги і дозорного пункту пожежної варти. Побудована за проектом архітектора П. Барбона за участю П. Римлянина в 1572-1578 роках на кошти грецького купця Костянтина Корнякта. Башта спочатку мала три різних за висотою яруси і триступеневе шатрове завершення. У 1672 під час турецької облоги дзвіниця постраждала від пожежі. Була відбудована в 1695 архітектором П. Бебером, який добудував ще один ярус і сучасне барокове завершення з чотирма витими обелісками по кутах. Будівля виконана з каменю, квадратна в плані, в обробці використана поліхромія. Фасади прикрашені пілястрами тосканського ордеру з червоними арковими простінками. Висота ярусів поступово зменшується, а точно знайдені пропорційні співвідношення додають дзвіниці стрункість і витонченість. За своєю красою вежа Корнякта стоїть в одному ряду з кращими спорудами Європи свого часу.

Львів. Площа Возз\'єднання. Ансамбль колишнього Бернардинського монастиря. XVII століття Архітектори Б. Авлідес, П. Римлянин та А. Прихильний. Соборна площа - площа в центральній частині Львова, у Галицькому районі. Знаходиться між Галицької площею та вулицею Івана Франка. Площа почала забудовуватися на початку 19 ст. на місці розібраних австрійцями південних укріплень Бернардинського монастиря. На ім\'я цього монастиря площа отримала первинну назву - Бернардинська. У травні 1880 через площу почався рух кінних трамваїв до площі Митної, а з 30 грудня 1908 по цій лінії почали їздити електричні трамваї, на вул. Панську (нинішня Івана Франка). У 2003 р. була демонтована трамвайна колія з боку площі Галицької та влаштовано кільце для розгортання трамваїв (маршрут № 3). У 1960-х була розібрана стіна між вулицями Валовий і площею Соборною, і, таким чином, до останньої був приєднаний сквер Бернардинського монастиря. Спочатку - Бернардинська площу. У 1946-1993 площа Возз\'єднання, на честь возз\'єднання Західної України з Українською РСР у вересні 1939. З 1993 р. площа Соборна (від слова «соборність»), на честь «акту злуки ЗУНР та УНР», проголошеного 22 січня 1919

Львів Вид на площу Возз\'єднання

Львів. Пам\'ятник засновнику книгодрукування в Росії і на Україні Івану Федорову Скульптори В. Борисенко, В. Подільський, архітектор А. Консулов. Згідно з однією з версій, Іван Федоров був родом з Петкович і народився на кордоні сучасної Мінської та Брестської областей близько 1510 року. Ступінь бакалавра отримав у Краківському університеті. Пам\'ятник першодрукареві Івану Федовову встановлений на вул. Підвальній біля порохової вежі у Львові. Іван Федорович Федоров - засновник російського книгодрукування в Росії і на Україні. З часом Іван Федоров переїхав до Москви, де разом з Петром Мстиславцем ем і почав працювати в особливому будинку для друкарні. У 1565 року перші російські першодрукарі закінчили роботу над книгою «Апостол». У зв\'язку з гоніннями з боку переписувачів, Федоров зі Мстіславцевим змушені були бігти в Велике князівство Литовське, де їх радо прийняв гетьман Ходкевич. У своєму маєтку Заблудові гетьман Ходкевич заснував друкарню. Першою книгою, надрукованою в Заблудовський друкарні силами Івана Федорова і Петра Мстіславцева, було «Учительное євангеліє» (1568). У 1570 році Іван Федоров видав книгу «Псалтир з Часословцем», широко використовувалася також і для навчання грамоті. Для продовження друкарської справи Іван Федоров переселився до Львова і тут, в заснованій ним друкарні, надрукував друге видання «Апостола» (1574). Через кілька років його запросив до себе Костянтин Острозький. За дорученням князя Іван Федоров надрукував знамениту «Острозьку Біблію». Це була перша повна біблія на слов\'яно-російською мовою. 15 грудня 1583 Іван Федоров помер у передмісті Львова і був похований у Львові в Святоонуфріевском монастирі. Зараз у Львові відкрито і працює музей мистецтва давньої української книги ім. Івана Федорова. До теперішнього часу відомі дванадцять друкованих видань Івана Федорова - пам\'ятники російського друкарського мистецтва, одне з видань зберігатися у Львівському історичному музеї. Відлиті Федоровим шрифти чудово читаються, заставки, кінцівки, заголовні літери відрізняються дивовижною тонкістю роботи. Всі вони супроводжуються видавничим знаком самого першодрукаря - ініціалами «І.Ф.». Відмітна особливість книг Федорова - наявність у них авторських передмов і післямов, написаних живою розмовною мовою від імені друкаря. У них міститься історія створення його книг, біографічні відомості про автора-видавця.

Львов Комплекс бывших оборонительных сооружений. XVI век

Львов Проспект В. И. Ленина. Проспект Свободы — центральная улица Львова, одна из самых красивых и престижных в городе, центр деловой и культурной жизни. В архитектуре проспекта Свободы переплелись черты сецессии и эклектики, питаемой историческими стилями классицизма, неоренессанса и барокко. Общая длина проспекта составляет около 350 метров. С южной стороны он ограничен площадью Мицкевича, а с северной стороны — пересекающей его улицей Городоцкой, за которой проспект Свободы переходит в проспект Вячеслава Черновола. Изменение политической обстановки во Львове находило своё отражение в изменении названия его главной улицы. С конца XVIII века он носил название Нижние Валы, с 1855 года его нечётная сторона называлась Карла Людвига нижняя, чётная — Карла Людвига верхняя, с 1871 нечётная сторона — Карла Людвига, а чётная — Гетманская. В 1919 нечётная сторона, носившая имя австрийского эрцгерцога была переименована польскими властями в улицу Легионов. Однако в городском польском просторечии обе части проспекта к тому времени уже получили устоявшееся имя — Гетманские Валы (польск. Wa?y Hetma?skie). В 1940 году советские власти переименовали бульвар в улицу 1-ого Мая. Немецкие оккупационные власти снова разделили проспект на две стороны, чётная сторона стала называться Опернштрассе (нем. Opernstrasse), нечётная — Музеумштрассе (нем. Museumstrasse); в 1942 они были объединены и получили название Адольф Гитлер плац (нем. Adolf Hitler platz). В 1944 на короткое время вернулись названия обеих частей бульвара — улицы Легионов и Гетманская. С 1945 — вновь 1-го Мая. С 1959 — проспект Ленина, и, наконец, с 1990 года — проспект Свободы. После присоединения Галицкой Руси в 1772 году к Австрии начали разбираться львовские укрепления, которые к тому времени находились в плачевном состоянии. В результате ликвидации западной линии укреплений образовались нынешние площади Мицкевича и святого Духа, а также чётная сторона проспекта Свободы. Западная часть львовских городких укреплений состояла из Высокой стены (на которой стояли башни резников, кузнецов и слесарей, торговцев, пекарей), Нижнего Замка (со шляхетской и угловой башнями) и Нижнего вала (с артиллерийскими бастионами Фарским, Гетманским и Гродским). В свою очередь, четная сторона проспекта образована из левого берега Полтвы, который до ликвидации укреплений представлял собой болотистую местность, на которой стояли кое-где небольшие домики жителей предместья и лепрозорий. На территории, где ныне установлен памятник Шевченко в XVII—XVIII веках сооружали небольшие временные театры[1]. В 1787 году в костёле, расположенном на месте нынешнего Национального музея, был открыт первый стационарный львовский театр[1]. Формирование проспекта Свободы, фактически второго (после площади Рынок) исторического центра Львова началось в 1780-е годы. До 1800 года вальные укрепления были перепланированы, и сформировался бульвар (Нижние Валы, Untere Wallgasse) с рядами тополей и пешеходной аллеей вдоль Полтвы. Уже с начала XIX века прогулки по бульвару стали модными, на нём появляются киоски. 27 января 1836 в здании дирекции львовской полиции, которое находилось на месте современного «Гранд-отеля» родился австрийский писатель Леопольд фон Захер-Мазох (от его фамилии образовано понятие мазохизм). Захер-Мазох родился в служебной квартире своего отца Леопольда Захера, который возглавлял в то время львовскую полицию. С 1858 года Нижние Валы начали освещаться газовыми фонарями взамен масляных. В 1887—1888 инженер Вацлав Ибианский перекрыл Полтву бетонными сводами в районе бульвара, а новые насаждения деревьев и цветов разбил проектировщик Стрыйского парка Арнольд Реринг. Вдоль нечётной стороны бульвара в 1888 году были проложены линии конного трамвая, а в сентябре 1893 году — линии электротрамвая[2]. Значительно расширившийся бульвар стал местом рандеву и «чёрной биржи». По вечерам возле памятника Михаилу Архангелу собирались коммерсанты, в основном евреи, ожидавшие телеграмм из Вены: напротив памятника в здании Галицкого кредитного общества (ныне Музей этнографии) размещался телеграф; именно это место бывшей «чёрной биржи» с конца 1990-х стали называть «клумбой», местом встреч граждан национал-патриотической и националистической ориентации Вместе с Марийской площадью (ныне пл. Мицкевича) и и ул. Академической (пр. Шевченко) Гетманские Валы образовали единую пешеходную, прогулочную зону — так называемое Корзо. С конца XIX века бульвар застраивается зданиями отелей, банков, доходных домов, на нём появляются модные магазины. Завершение строительства Городского театра (ныне — Оперный театр) в 1900 году стало важным акцентом пространственной композиции проспекта, перспективный вид на новый театр стал одним из наиболее привлекательных во львовском урбанистическом ландшафте. В 1901 году было устроено электрическое освещение бульвара. В междувоенный период общественное значение проспекта подчёркивалось проведением разнообразных массовых акций. В 1939 году в Городском театре работало организованное коммунистами Народное собрание Западной Украины, на котором было утверждено решение об объединении западно-украинских земель, находившихся в составе Польши, с Украинской ССР[3]. В 1941, во время немецкой оккупации, городское строительное управление разработало план перепланировки бульвара в Адольф-Гитлер-ринг с триумфальной аркой в центре и памятником фюреру. В 1943 году здесь советский разведчик Николай Кузнецов уничтожил генерала Германа Кнута, заместителя Эриха Коха по общим вопросам, главу конторы «Пакетаукцион», вместе с его адъютантом и водителем[4]. В послевоенный период усилилось общественное и транспортное значение проспекта. В 1951 году было принято решение прекратить трамвайное движение по проспекту[5]. Прокладка улицы 700-летия Львова (ныне пр. Черновола) резко увеличила автомобильный поток. Как и в австрийско-польское время люди продолжали неформально собираться на бульваре — «чёрная биржа» превратилась в футбольную. С победой львовской футбольной команды «Карпаты» в розыгрыше Кубка СССР в 1969 году связаны единственные неорганизованные демонстрации на бульваре во времена, предшествующие перестройке.

Львов Площадь Рынок - ансамбль памятников архитектуры XV-XVIII веков. Площадь Рынок (укр. Площа Ринок) — центральная площадь во Львове (Украина), характерное явление средневековой архитектуры центральноевропейских городов. Львовская площадь Рынок сформировалась как центр польско-немецкого средневекового города после завоевания Львова польским королём Казимиром Великим, до которого центром была площадь Старый Рынок. В XIX — начале XX века сформировался новый центр города: проспект Свободы, площадь Мицкевича и проспект Шевченко. От углов площади Рынок отходят 8 улиц (по современным названиям — 7 улиц и 1 площадь): Русская, Сербская, Галицкая, Кафедральная площадь, Краковская, Шевская, Друкарская, Ставропигийская. Архитектурный ансамбль площади Рынок сформировался на протяжении XIV—XIX ст. Пожары, время и строители во многом изменили её первоначальный вид. Последний значительный пожар, во время которого сгорела практически вся деревянная застройка Львова, произошёл в 1527 году. Над возведением всего центра Львова трудились представители многих национальностей, проживавших во Львове: итальянцы, немцы, русины, поляки, армяне, евреи. Размеры площади — 142 на 129 м; её составляют 44 дома и ратуша в центре. От начальной готической застройки, существовавшей до пожара 1527 года, сохранились стены с фрагментами деталей и подвалы. Над застройкой площади Рынок работали архитекторы П. Красовский, М. Градовский, П. Барбон, П. Римлянин, Б. Меретин, С. Фесингер и другие. Здания строились для представителей богатой знати и купцов, поскольку земля в центре города была чрезвычайно дорогой. За количество окон в то время платился особый налог, что наложило отпечаток на архитектуру площади: фасады большинства домов трёхоконные, внутренняя планировка включает двухоконную комнату и и однооконную боковую комнату-валькир, большинство домов построены на узких, вытянутых в глубину участках, состоят из главного здания, внутреннего двора и флигелей. Нумерации домов в средневековье не существовало, дома имели собственные названия: «Под львом», «Под оленем», «камяница Лукашевичей». На площади Рынок находится городская ратуша, где работал и работает городской совет, а раньше заседал и городской суд. Здесь происходили международные встречи, сюда приезжали Пётр I, многие польские, шведские короли. На площади находятся такие достопримечательности, как исторический музей («Чёрная камяница»); дворец Корнякта с «итальянским двориком» и «королевскими комнатами», где снимали фильмы «Салют, Мария», «Ошибка Оноре де Бальзака» и многие другие; музей мебели и фарфора, музей-аптека и музей униформы украинских воинских формирований. Площадь Рынок используется как транспортная магистраль, линия электрического трамвая здесь проложена в конце XIX века.

Львов Филиал Центрального музея В. И. Ленина

Львов Ансамбль бывшего Бернардинского монастыря Справа - бывший костел кларисок. XVII век

Львів Головний корпус Львівського ордена Леніна державного університету імені І. Франка

Львів Будівля колишньої каплиці Боїмів. XVII століття Нині - відділ картинної галереї. Каплиця Боїмів (укр. Каплиця Боїмів) - пам\'ятка львівської архітектури. Була збудована архітектором і скульптором А. Бемер, як склеп в 1609-1617 (за іншими даними між 1609 і 1615 роками) для купецької родини Боїмів. Спочатку ця територія належала міському кладовищу. Будівництво було розпочато Георгієм Боїмів, львівським купцем і лихварем угорського походження, і завершено його сином Павлом-Георгієм. Стіна, звернена до Латинського собору покрита складним різьбленням, інтер\'єр прикрашений також різьбленням по алебастру. На східному фасаді збереглися портрети Георга Боїма та його дружини Ядвіги. Стіна західного фасаду повністю покрита різьбленням по каменю. Високу художню цінність представляє скульптурна група «Пієта» роботи Я. Пфістера - видатний твір львівського мистецтва XVII століття. Каплиця має схожість з каплицею Сигізмунда біля Вавельського кафедрального собору в Кракові. Серед членів сім\'ї не похованих в каплиці виявився один з шести синів Павла-Георгія, [1] Міхал Бойм, що став єзуїтським місіонером і померлий в 1659 р в джунглях на китайсько-в\'єтнамському кордоні, намагаючись знайти останнього імператора династії Мін, Чжу Юлана, і доставити йому відповідь римського папи Олександра VII на прохання китайців про допомогу проти маньчжурських загарбників.

Львів. Площа А. Міцкевича. Площа Міцкевича (укр. Площа Міцкевича) - одна з центральних площ Львова (Україна). Згідно з дослідженням Я. Витвицького на території нинішньої площі Міцкевича в період Речі Посполитої знаходився ряд фортифікаційних споруд: башти різників, бондарів і шкіряників, бастіони Фарським і Зміїний (він же Водний), відрізок Високої стіни та земляного валу. Ці укріплення були знесені в кінці XVIII століття австрійською владою, а з початку XIX століття площа почала забудовуватися. Цю територію осушили, через що протікала тут річку Полтву перекинули два мости в 1840 році. Таким чином сформувалася площа ерцгерцога Фердинанда, названа так на честь Фердинанда д\'Есте, австрійського намісника провінції Галіція і Лодомерія в 1832-1846 роках. Назва Фердинанд-плац (площа Фердинанда) територія отримала з 29 червня 1843. У 1848 році, під час революції в Австрії, тут проходили демонстрації львівських студентів. А вже в 1851 році саме тут проходила зустріч городянами австрійського імператора Франца Йосифа I, на честь якого була встановлена ??арка. У 1856 році була зроблена спроба проводити на площі ярмарки. У 1862 році на площі на кошти графині Северини Бадені поставили мармурову статую Діви Марії (яка простояла тут до 1950 року), і площа з 1871 року стала називатися Марійській або Марьяцкий. У 1904 році був встановлений пам\'ятник Адаму Міцкевичу роботи А. Попеля. Завдяки пам\'ятника Міцкевичу площа отримала своє нинішнє ім\'я. На місці будинку 1/2 ще з 1812 року існувала готель «De Russie» (з середини XIX століття - «George»), в якій зупинялися Оноре де Бальзак, Етель Ліліан Войнич, Ференц Ліст, Моріс Равель, перський шах Музаффар ед-Дін . Тут також розміщувалася штаб-квартира Юзефа Бема. У 1899 році цю будівлю було знесено, і в 1900 році було побудовано нову будівлю готелю «Жорж» (автори проекту - австрійські архітектори Одеського оперного та Чернівецького музично-драматичного театрів Фердинанд Фельнер та Герман Гельмер. Будинок № 4 - колишній готель «Європейська» («Hotel d` Europe », тепер - готель« Україна ») була перебудована в 1930-і роки. У цьому готелі зупинялися в 1891 році українські поетеси Олена Пчілка та її дочка Леся Українка, в 1902 році - польська письменниця Марія Конопницька. Цікаве будівля також - колишній пасаж «Марійська галерея» (під час гітлерівської окупації - «Lemberger Kaufhof», з 1948 року - магазин «Дитячий світ», з 1995 року магазин «Роксолана»). У 1980-х, під час зародження польського руху «Солідарність», на площі Міцкевича біля пам\'ятника поетові пройшла антиукраїнська демонстрація поляків-студентів львівських вузів. У 1991 році пожежа знищила будинок № 10, стався обвал будинку № 8. У 1996 році «Укрсоцбанк» (власність Віктора Пінчука, зятя президента України Леоніда Кучми) придбав ділянку будинку № 10 за 25 тисяч доларів США і почав будувати будинок львівського відділення, яке різко погіршило зовнішній вигляд площі Міцкевича. У 1997 році була проведена реконструкція скульптури Богоматері, і вона встановлена ??усередині фонтану, побудованого в 1904 році. Мармуровий оригінал скульптури роботи І. Гауптмана (1959) знаходиться в церкві Святого Андрія, колишньому костелі монастиря бернардинців. Колодязь з фонтаном знаходиться на початку бульвару. Круглий у плані басейн складний з каменю, фонтан прикрашений масками дельфінів.

Львів Готель \\ \"Дністер \\\"

Львів Автовокзал на вулиці Стрийській

Львів Новий житловий мікрорайон \\ \"Сихів \\\"

Львів. Головний залізничний вокзал. Львівський залізничний вокзал (укр. Львівський залізничний вокзал, також Львів-Головний) - головний залізничний вокзал у місті Львові та великий вокзал Львівської залізниці. Історично це перший вокзал на території сучасної України. Розташований в 2,5 км від центру міста на південний захід на лінії Головного європейського вододілу на висоті 316 м над рівнем моря. З часу відкриття в 1861 році, це вже друге вокзальне споруда, зведена в 1904 році. Вокзал обслуговує всі поїзди дальнього та місцевого сполучення, а також приміські поїзди Краснянського, Рава-Руського, Сокальського та Луцького напрямків. У 1841 році уряд Австрійської імперії затвердив Програму у справах залізниць, якій, серед іншого, було передбачено будівництво залізниць в Королівстві Галичини і Лодомерії. Лінія з Відня до Львова повинна бути побудована до 31 грудня 1863 року. Після цього місто має бути пов\'язане з Бродами, Чернівцями та іншими містами коронної землі. У 1858 році цісарсько-королівський Привілейоване товариство Галицьких залізниць імені Карла Людвіга отримало концесію на будівництво вокзалу у Львові. Будівництво велося на заболоченому горі на площу 67 моргів. Відкриття вокзалу відбулося одночасно з відкриттям руху Галицької залізниці імені Карла Людвіга на ділянці Перемишль - Львів, 4 листопада 1861 року. О 14:30 прибув перший потяг у складі паровоза «Ярослав», двох пасажирських вагонів і чотирьох платформ. 24 листопада дирекція залізниці отримала дозвіл на регулярний рух поїздів зі Львова до Відня і Кракова. У 1866 році відкрито рух до Чернівців, в 1869 році - до Бродів і кордони з Російською імперією, в 1881 році - до Тернополя і Підволочиська. Спорудження вокзалу була 70 сажнів у довжину і 10 сажнів завширшки. У приміщенні розташовувалися зали очікування для пасажирів усіх класів, ресторан, кафе, контори технічних служб і поліції, каса багажного відділення, поштове відділення. Біля будівлі вокзалу були розміщені два павільйони для контор і приміщень службовців, вагонне депо з чотирнадцятьма вагонами, казарми для наглядачів і залізничних робітників, ремонтні майстерні, склади. Персонал вокзалу становив 38 осіб: начальник, 26 службовців, 10 наглядачів і лікар. З побудовою Чернівецького вокзалу, між ними виникла конкуренція. Згодом їх функції були розділені: Чернівецький вокзал приймав поїзда у напрямку Краків, Головний вокзал - у напрямку Чернівці. У 1892 році залізниця стала власністю держави. Це прискорило приплив інвестицій, відповідно, і будівництво нових ліній. Це поставило питання про будівництво у Львові нового залізничного вокзалу, адже існуючий не справлявся і зростаючим пасажиропотоком. У 1899 році було розглянуто і затверджено проект авторства Владислава Садловського, виконаний в 1898 році на підставі матеріалів директора залізної Людвіка Вежбіцка. Будівництво було розпочато в 1902 році на місці старого вокзалу. Будівельні роботи виконувала фірма Івана Левинського, Альфреда Захаревича та Юзефа Сосновського. Головний вхід і дебаркадер виконані за проектом інженера Є. Зеленевскій. Інтер\'єри залів очікування 1 і 2 класів спроектував А. Захаревич. Інтер\'єри залів очікування 3 класу, ресторану і їдальнею спроектували Т. Обмінський і А. Лушпинський. Фронтон будівлі прикрасили скульптурами А. Попеля і П. Войтович: жінка символізує дорогу і торгівлю, чоловік на леві - промисловість і місто Львів. Основним елементом оформлення головного вестибюля був вітраж «Архангел Михаїл» з панорамним видом Львова на фоні. Вокзал був відкритий 26 березня 1904. Після відкриття він був одним з найсучасніших у Європі. 20 червня 1915 вокзал підпалили відступаючі війська Російської імперії. Спорудження також значно постраждало внаслідок польсько-української війни 1918-1919 років. В результаті були знищені початкові інтер\'єри і центральний портал вокзалу. Після переходу Львова до складу Польщі почалися роботи з відновлення станції під керівництвом архітектора Генріка Заремби. У 1923 році на фасаді й усередині споруди встановлено кілька композицій Петра Войтовича. Повністю перебудова львівського вокзалу завершилася лише в 1930 році. Вокзал сильно постраждав під час Другої світової війни, яким він піддавався вже з першого дня війни - 1 вересня 1939 року. Повне післявоєнне відновлення завершилося лише в 1957 році. У 2003 році, до сторіччя споруди, вокзал був відреставрований.